…Вона росла такою ж звичайною дівчинкою, як її однокласниці. Добре вчилася, була активною, веселою і товариською, майже не створювала проблем батькам. Тієї пам’ятної чотирнадцятої весни вона закохалася. Взагалі-то якийсь дивний стан вона відчувала задовго до розмови з дівчатами, але ще не усвідомлювала, що прийшла та найперша любов, про яку було прочитано стільки книжок. Брехати вона не хотіла, але, почувши запитання «А тобі хто подобається?», абсолютно несподівано для себе назвала ім’я зовсім не того хлопчика. Не того, про якого стільки думала останнім часом, на кого стало чомусь боляче дивитися, а просто повторила ім’я старшокласника Кості, яке щойно назвала її подруга Таня. Відтоді її життя змінилося раз і назавжди…
Вона ходила з подругами на танці, фліртувала з хлопчиками й дозволяла їм проводжати себе додому. Але жодних побачень і жодних поцілунків. Подругам вона пояснювала це просто: Костя, який їй подобається, не звертає на неї уваги, а інші їй не потрібні. Таня теж була закохана в цього Костю, тому співчутливо кивала і зітхала. Але все це було напівправдою. Так, хлопець, який їй подобався, і справді не звертав на неї уваги. Тільки це був не Костя.
Про те, що веде щоденник і пише вірші, вона нікому не розповідала. Це було її таємницею, як і те велике почуття, яке переповнювало дівчину від маківки до пальців ніг. Він жив через кілька будинків від неї, був на рік старшим. Вони ходили в одну школу, відтак часто бачилися. І щоразу вона задихалася, намагалася не зустрічатися з ним поглядом. Зате коли ніхто не бачив, дивилася на нього. Два рази на тиждень в один і той же час сідала на підвіконня й чекала, коли він пройде повз її будинок на тренування. Вона не чекала, що він підніме голову і побачить її у вікні. Їй просто хотілося, щоб він ішов повільно-повільно. Але щоразу він поспішав.
Настало літо
Приїхала подруга Надя з іншого міста. Але навіть їй вона не змогла розповісти про нього. Чому? Цього вона пояснити не могла. Кожна зустріч з ним ставала випробуванням. Але якщо вона не бачила його кілька днів, то починала шалено нудьгувати. Бажання просто доторкнутися до нього стало спочатку болісним, потім нестерпним. Але якщо вони були в одній компанії, вона з ним не розмовляла, не дивилася в його бік і нічем не виказувала тих почуттів, що вирували всередині.
Так настала осінь. Потім зима, літо, весна… Минуло два роки. Вона, як і раніше, багато сил віддавала навчанню, як і раніше, намагалася бути активною, веселою, звичайною. Правда, на відміну від подруг, ні з ким не зустрічалася, хоча кілька хлопців запрошували на побачення. Зрештою подруги таки випитали секрет. Аня, найжвавіша і досвідчена в любовних справах, вирішила взяти справу в свої руки. «Нам платонічні почуття не потрібні», — відрізала, коли вона попросила нічого йому не розповідати, тим більше — він зустрічався з іншою дівчиною. І через два дні її життя знову кардинально змінилося.
Він сам підійшов до неї і запропонував поговорити. Виявляється, він навіть не підозрював про її почуття. Він не посміявся з неї, не образив. Обняв і шепотів якісь добрі слова. Потім проводив додому і нарешті поцілував. Сказав, що потім вони поговорять.
А наступного дня Аня розповіла, що бачила його з дівчиною. Аня зажадала пояснень, і він сказав, що не готовий до серйозних стосунків. Вона так і не заплакала — ні того дня, ні через тиждень, ні через місяць. Вдавала, що все минуло. А при зустрічі опускала очі й не могла дихати…
Вона закінчила спочатку школу, потім університет. Переїхала в інше місто, почала працювати. Прийшли перші успіхи у професії. Одне залишалося незмінним: вона все-таки його любила. Незважаючи на те, що не бачила вже кілька років, незважаючи на те, що він одружився, незважаючи на те, що вона на якийсь час захопилася іншим чоловіком.
Минули роки
Вона так і не вийшла заміж, присвятивши себе роботі. Вона більше не думала про нього щодня, не ловила жадібно новини з його життя, розказані спільними знайомими. Час до часу він їй снився. І щоразу після цих снів вона прокидалася щасливою. Хоча розуміла, що він давно став іншим, що більше немає того гарного хлопчика, якого вона полюбила в чотирнадцять років.
Мені вона зізналася: «Знаєш, якби тоді у нас щось вийшло, я вийшла б за нього заміж, народила б дітей. І все одно, де і як жити — аби з ним. Мені іноді здається, що, прийди він зараз, я кину все і піду за ним куди завгодно. Усе, що залишилося в моєму серці, — це крихітна іскра, почуття до нього. Це єдине, що ще може загорітися в мені, що змушує відчувати себе живою…»
Колись один дорослий і дуже розумний чоловік зауважив: «Любов — це завжди двоє. Коли один — це щось інше. Що завгодно, тільки не любов». Мені здається, він помиляється. Про що ж ця історія, як не про любов — справжню, світлу, хоч і невзаємну?
Радимо також прочитати: Бути однією не страшно, страшно відчувати себе самотньою у стосунках
Авторка – Мирослава Кирилова
З архіву газети “Сім’я і дім”
